Автор: Сергій Стасенко

 

 

— Йоханий бабай! Ізяслав! В мене в очах олень скаче. Чого так дригаєш?
— Тю, Зіновій-Зінульчику! Ти ж ще пару місяців назад на коняках ганяв у батька в селі. А тепер татко прокурором на районі став, то всьо? Вже гламурчиком зробився?
— Куди мені до тебе? В тебе матуська давно у Львові була? А то все Майямі-Шмайямі. Харе гнати, Ізя! Щелепка зараз до Люби в кофту залетить!

Здоровезний американський «Шевроле» гнав по серпантину. Тачка щоразу підскакувала по вимощеній проваллями трасі. Судячи зі «скиглення» резини, водій вирішив роздовбати підвіску вщент.

— Хлопці! — мовила Люба, яка до цього мирно спочивала на плечі в Зіновія на задньому сидінні. — У вас такі імена… Хай бог милує. Наче нащадки воєвод часів Ярослава. А дітей, як назвете? Калістрат? Святополк? Дочки будуть Горпинами чи як?
— І не кажи, Любка! — біля Ізяслава спереду прокинулась дівчина з хлоп’ячою зачіскою. — Ізя, в батька нема медалі за вбивство хана Батия?
— От дурко ти, Мотря! Батько назвав мене на честь прадіда. А в тебе ім’я, як ганчірка якась. Наче з…
— Ти образити свою дівчину хочеш? — позаду Люба.
— Люба, та я вже звикла. Чуєш, воєводо!..
— Спакуха, друзі. Всьо буде чікі-дріки! — Зиновій поруч з Любою на задньому сидінні ковтнув з пляшки віскі, позіхнув, поцілував свою Любку. — Цьомчики, крихітко моя!
— Ой, і не кажи, Зіно! — Люба сміялася.
— Знов моє ім’я паклюжиш?
— Як його більш можна спаклюжити? Ти якийсь весь няшний… Як отой Артурчик… Чуєш, Мотря? — до дівчини з хлоп’ячою зачіскою. — Пам’ятаєш того голубого перукаря?
— Любаня, як так можна нетолєрантно мовити? — Люба повернулась до подруги, «по-гейські» кривляючись. — По-перше, не голубий, а гей. По-друге, він називає себе метросексуалом. Диви, які мені кігтики зробив?
— Ха-а-а. От шльондра! Коли до нього встигла забігти?
— Так, я ще та шльондра. Любчику мій підтвердить. Так коханий? — дівчина вхопила хлопця з дорогоцінне місце.
— Мотря, ти що, дурна? Чи як? — хлопець з переляку крутнув кермом і тачка ледь не відправилась до царя підземелля.

— Фі, Ізя, ти нудний.
— Дівчатка, харе бавитись, — Зіновій позаду добряче відпив з пляшки, — Ізя, тріснеш віскарика?
— Ша, малята там позаду! — Ізяслав тепер їхав повільніше. — Скоро в славетне місто в’їдемо. Тут шуткувать небажано.
— Ой, Ізя, знову ти зі своєю фобією.
— Мотря, не називай мене, наче єврея. Я Ізяслав. Та я не шуткую.

Мотря з образою дивилась на свого хлопця.

— Що за місто?
— Чорне місто. Так і зветься, — Ізяслав більш не сміявся, став серйозним, — тут дещо сталось, говорять. Півтораста років назад.

— Альпініст гепнувся зі скелі? Лавина накрила дурноверхих школярів, які на скелю видряпались? Іншопланетяни на лижах катались? — Мотря продовжували реготати. — Що тут могло статись, коханчику? Та тут і птахи навіть не какають, бо нудно. Це ж мертва зона.
— В цьому ти права.
— Ну от. Давай шукай вже якийсь магазинчик. Їсти хочу.
— Не питання. Тільки тобою вечеряти будуть, а не ти. Бачиш он той стовбур? — тачка проїхала похилену дерев’яну вивіску «Чорне місто», під’їхала до невеликої похиленої хатинки, попід хатою стояв розтрощений стовбур, присипаний снігом, який ледь тримався над дорогою. — Отам безліч років назад і висів дядько Петро. Остання жертва Чорного гуцула. Так його тут звали.

— Який гуцул? А чого не вуйко? Тут що, одні гуцули живуть?
— Жили, сонечко. Зараз тут ніхто не живе. Страшно.
— Страшно, що прийде чорний лижник взимку, надає палочками по дупі поснувшим сноубордистам, а згодом, — позаду Любка прокинулась, — забере борди й багаття розведе з них. Справді страшно! А лижники рулять. Ми круті! Так Зінчуку?
— Ой, я тебе просю, Любонько. На тебе без сліз, горілки й камери на лижах дивитись важко. Як отой олень за кермом цієї чортопхачки! — реготав Зіновій.
— Ану мовчи, дурко! — Любка вгатила хлопцю по щелепі.
Вийшло легенько, однак той взявся злісно лоскотати дівчину у відповідь.
— Дурепа, а раптом синяк вилізе? Я ж обличчям заробляю.
Раптом «чортопхачка» захрипіла.
— Трясьця твою матір! Що воно за лайно?!

Ізяслав різко загальмував и зупинився прямісінько біля страшної хати. З-під капоту валив дим.

— Кобилячий послід тобі в очі, Ізя! Шо ти витворяєш тамо?
— Бісовий мотор. Гепнувся, здається…
— Я зараз комусь гепнусь, Ізя.
— Я казав вам, бовдурам!.. А вони розпатякались! — тим часом Зіновій вийшов на вулицю, натягнувши куртку-аляску, відкрив капот.
— Ну й холод бісовий. Холєра! Чуєш, боягузику? — Зіновій кричав.
— Та йди ти!
— Тихенько. Тута радіатору труба. І нам разом з ним. Ця американська курва лише на цвинтар брухту на тягачі тепер доїде.
— Ізя! — Мотря люто дивилась на свого хлопця. — Чого ти такий жлоб? Не міг в прокаті взяти тачку нову? Нашо цей пафос дешевий?
— Так, друзі, трохи заспокоїмось…
— Ой, це так цікаво! — відізвалась Люба. — Четверо друзів застрягли у горах. Повна дупа! Треба щось робить…
— Тихенько, Любонько, справи кепсь…

Раптово за будинком щось грюкнуло. Люба підскочила. Всі перелякано дивились на хату. Друзі приєдналися до Зіновія на вулиці.

— Шо воно таке? — тремтячи, мовила Люба.
— Та не лякайтесь ви так. Мабуть кабанчик чи лось побіг.
— А чого він на дерево заліз? Не чув? Те щось з дерева дрюкнулось.
— Та не…

«Щось» почало наближатись. Сніг хрумтів під величезними ногами. За будинку вийшов кремезний чоловік, схожий на йєтті. У руці тримав велику сокиру. На голові не було половини скальпу. Залишки волосся кумедно ворушились від поривів вітру. Одначе сам зовнішній вигляд кремезного навряд чи тягнув на «Міс Україна».

— Чого це ви тут стали, довбодятли? Шо, не чули про це місце нічого?
— Дядько, не сваріться. Ми не довбодятли. В нас оця американська чортопхачка гепнулась. Радіатор, здається. Може у вас якась конячка є? — Зіновій заговорив до чоловіка.

Той підійшов ближче. Незважаючи на вік — здавалось йому років сто — виглядав дідусь, як Термінатор після клонування.

— А краще позашляховик типу «Лєксуса», — додав Зіновій.
— Зінчику, не будь пришелепком. Звідкіля в діда «Лєксус»? — це Люба трохи оклигала.
— Цить, жінко! — йєтті прикрикнув й махнув сокирою.
— Нащо вам сокира, діду? — «Зінчик» зачаровано розглядав дідів чуб й величезну сокиру, яка гуляла з однієї руки в іншу.

— Себе охороняю тут… Скоро має він з’явитись.
— А у вас ім’я єсть? Я от Зіновій, ото за дівчиною ховається Ізяслав. Його захисниця — Мотря. А оце — моя Любка-дурепка.
— Не патякай! — Любка розлютилась.
— Точно довбодятли, — дід почухав лезом сокири макітру, — тікайте звідси, бо скоро прийде він!
— Хто? Ведмідь чи лисиця? — це вже Мотря осміліла.
— Пляшка хріновухи на курячих лапках, дурепа! — дід знову замахнувся сокирою.

— Діду, трохи повільніш махайте отією штукенцією. Голівка ж злетить і моїй Любці гаплик буде. Вона й так не зовсім розумна, а без голови…
— Замовкни, Зінчику! — Люба пхнула хлопця в плече.
— Легше, дзьобику, — він схопив дівчину за ніс.
— Перестаньте обидва! — прикрикнув Ізяслав.

— Ну вони ще ясно — не місцеві. Ну а ти? Ти ж наш. Вуйко! — дід люто дивився на Ізю.
— Не вуйко я. Зі Львова.
— Бач, Ізя, твій шлапак навіть в горах бачать. Гуцул ти! — Люба засміялась.
— Вона обкурена чи дурна? — дід.
— Й те, й те. Не зважайте, дядько…
— Тікайте звідси швидше. Вже майже дванадцята!
— А що, дядько, Попелюшка з балу повернеться? Чи принц її? — Люба реготала, як навіжена.

Дід підняв сокиру і з шаленим криком побіг на Любу. Переляканий Зіновій перехопив руку діда з сокирою.

— Спокійно, дядько. Вона жартує. Чого ви такий переляканий?

— От він знає, — дід вказав на Ізю, — він точно знає. По очах бачу. І не шлапак в нього гуцульський, а погляд. Він знає легенду про Чорного гуцула. Знаєш… Напевно знаєш, — дядько важко сів на сніг. — Через нього тут душ триста полягло. І оце… — він вказав на свою голову без скальпу. — Ледь відбився. Оця кохана моя помогла, — навіжений дядько вказав на сокиру. — Як диркнув його по тій голові напівчорній… Так і бризнула кров. А кров в нього чорна, як смола. Аби в нього в роті пір’я поросло! — дід смачненько сплюнув у сніг. — Він мене пригадає. Тому я тут пильную. Коли прийде, я буду готовий…

Раптово серед ясного нічного неба пролунав грім. Чорні хмари затулили місяць. Вовки завили.

— Ізя, щось мені лячно. Звідкіля тут вовки?
— Мотря, це ліс. Тут живуть дикі звірі.
— І привиди… — дід знову взявся за своє, схопив сокиру над головою, закричав. — Тікайте дурні! Акакій зараз прийде за вами!

В кущах знову гримнуло.

— Ізя, Зіновій! Оцей дідуган з якогось реаліті-шоу, чи як? Де камери? — Любка подивилася навкруги. — Це СТБ якийсь формат американський купив? Чи нова версія «Битви екстрасенсів»?
— Зінчику, ти її накурив?
— Та було трошки.
— Ідіота шматок…

Мерзенний крик розірвав тишу гуцульської ночі. З кущів вилізла височезна істота. Здається, дядько. В руках він тримав довгу трембіту, однак зламану посередині. На кінці застряг шматок людського волосся разом з кров’ю. Половини голови в істоти не було. Звідти виглядали мізки. Щось чорне сочилося. Плащ прикривав тіло невідомого. Раптом він підняв трембіту над головою й пішов на компанію друзів й діда.

Дід Панас закричав:

— Стояти, Акакій! Сьогодні ти не пройдеш. Ти вже забрав достатньо душ!
— Ти-и-и-и! — воно зашипіло, не зупиняючись. — Ти-и вже зрубав мені голову-у-у-у. Я доберуся до тебе-е-е! — істота щосили метнула трембіту в діда Панаса.

Трембіта увійшла прямісінько в серце. Дід впав. Сокира поряд з ним. Дівчата заверещали. Останнє, що сказав дід, помираючи.

— Лайно… Через якихось довбодятлів…

Істота стрімко пішла на кампанію, по дорозі легко видернув трембіту з тіла Панаса.

— Бігом-бігом-бігом! Тікаймо! — Ізя закричав, хапаючи за руку Мотрю.

Вона посковзнулася, впала. Ізя намагався підняти кохану, однак істота щосили гепнула трембітою хлопця по голові. Той впав. Істота схопила Мотрю за її біляве коротке волосся. Це ї врятувало, бо схопити зміг не одразу.

— Не чіпай її, безголова тварюка! — галасувала Любка.
— Стій! Ні! Нашо ти вкрав нашу Мотрю?! — Зіновій помчав за істотою, однак та раптом підстрибнула на декілька метрів вверх і зникла у лісі разом з дівчиною. — Тварюка, повернись! Я тобі надеру дупу тією сопілкою! Поверни Мотрю!

Знепритомнілого Ізяслава трусила Любка. Вона плакала.

— Ізя, вставай! Ізя!

До них підбіг Зіновій.

— Ізя, прокидайся, бісовий мовчун! Мотрі нема. Прокидайся! — той лежав.

Зіновій вернувся до діда. Мертвий.

— Зінчику, він оклигав! — Любка закричала. — Ізя, розповідай, що воно таке? Хто цей співун з трембітою? Твоя Мотря в нього.

Ізя заплакав.

— Не плач, півень дурноверхий! — дівчина відвісила хлопцю смачного ляпаса. — Говори, що нам робити!

— За… за… зараз. Д-де, Мотря?
— В тій тварюки. Кажи нарешті.

Ізя схопив горстку снігу. Обтер обличчя.

— Так, треба зібратись. Куди він її втягнув? — Ізя не вставав з землі.
— У ліс кудись.
— Слухайте сюди. Цю тварюку можна вбити. За легендою треба проткнути його серце тією трембітою!
— Та, що воно взагалі таке, Ізя? В нього ж півмакітри нема, трембіта зламана та з рота тхне, як в мого дядька з бодуна.

— Це Чорний гуцул. Вірніше його привид. Виявляється, то правда… Коротше, років сто п’ятдесят на… назад на цьому місці було містечко. Його збудував багатий меценат Акакій Дубоголовий. Той меценат був гарним господарем. Лишень за п’ять років він збудував лісопилку. Туди все містечко й пішло працювати. Платив добре, людям подобалося. А чого не подобатись? Тут окрім лісопилки нічого не було. Селяни на радостях прозвали його Чорним містом. Через ваду Акакія. В нього на півобличчя отакенна пляма родима. Чорна. Жінка в Акакія була, однак втікла з одним селянином. Дітей не наробив, слава Богу. Дядько страшенно комплексував через своє лице. Жінки його сторонились, незважаючи, що багатим був. Одна відрада в дядька — улюблена трембіта... Виходив вночі гомоніти. І так майже до самого ранку. Селяни позаочі називали дядька Гуцулом. Саме з великої літери. Пізніше прив’язалося — Чорний гуцул. Ну, зрозуміло — Чорне місто й Чорний гуцул. О… Одного разу в село приїхали двоє. Чоловік і жінка. Їх відправили до Акакія — він тут наче сучасного Кличка був. Вони говорили, що тікали від тодішньої влади. Просились перебути трохи. Акакій не заперечував. Вони почали працювати на лісопилці. Незабаром вночі біля будинку він почув тріск. Вийшов на вулицю, а там оті двоє, худобу різали собі на м’ясо. Чорний гуцул хотів прогнати, однак вони його зв’язали. Дядько почав кричати, щоб його врятували, однак ніхто з селян не виходив. Злодії забрали всі цінності, потім вдарили Акакія сильно по голові. Як раз отією трембітою, від чого вона навпіл переламалась. Й повісили. Ніхто не вийшов рятувати Гуцула. Всі боялись. Злодії втікли, а привид дядька почав гуляти містечком. Селяни казали, що душа не пішла. Люди почали зникати, а згодом їх тіла… розтерзані знаходили в лісі. Подейкували, що одного селянина привид Акакія навпіл перерубав тієї трембітою, другого скалічив і лишив вовкам. Місто занепало. З тих пір всі швидко проїжджають цією дорогою. Кожного року на Різдво його дух повертається. Тут часто зникали туристи. Люблять все страшне й легендарне… Дурні… От і Мотря…

— А-а-а-а-а! Допоможіть! — з лісу кричала Мотря. — Не лізь до мене, бісовий велетень!
— Так, я не лишу нашу Мотрю з тим Гуцулом. Бляшка, дід Панас мертвий! Зіновій, бери в нього сокиру, — Любка піднялась
— Зараз.

— Сокира не поможе, — Ізя опустив голову на коліна. — Після того, як Акакій почав вбивати селян, вони найшли діда Панаса. Він був мальфаром. Переселився сюди. Дід казав, що Акакій був дивним привидом. Він має тілесну оболонку і тому може вбивати так багато людей. Панас багато зробив, однак жодне закляття на Чорного гуцула не діяло. Така сильна в нього була образа й відраза до селян, які зрадили свого хазяїна. За легендою Панас не міг вмерти поки живий Акакій. В Панаса не виходило його вбити, а Гуцул його лишав жити, наче грався. І тепер от і Панаса Акакій пришив. Нам гаплик…

— Ніякий не гаплик! — репетувала Любка. — Ану стули пельку, боягуз. Ми врятуємо Мотрю. Панас же, я так розумію, зніс сокирою йому півмакітри?
— Так, однак вбити його…
— Та хоч дівчину твою врятуємо. Перестань плакати, ганчірка!
— Сокира в мене. Пішли в ліс! — Зіновій кумедно стояв, переминаючись з ноги на ногу.

Любка першою пішла, оминаючи великі замети снігу.

— Стійте!
— Ти йдеш чи ні?
— Так, біжу вже.

Потерпілі швендяли крізь хащі.

— Аби чорти тебе під землю втягнули, Ізя. Справді якийсь недолугий. Який же ти чоловік? — Любка не могла заспокоїтись.

— А не займай його так, Любонько. Слабенький він. Зараз надеремо дупу тому Гуцулу, а потім хай Мотря його на якісь бійки віддасть чи бокс.

— Ви мене принижуєте. Я сам її врятую.
— Та я бачу, як ти рятуєш її. Якби твоя б воля, зараз вже б втік до свого Львова й батька…
— Ану перестаньте! — Ізя спинився й почав верещати. — Ви завжди ненавиділи мене через те, що я багатий.

— Батько твій багатий, морда ти! — Любка вхопила сокиру в Зіновія та вже замахнулася на нещасного Ізю, як той ще дужче заверещав.
— Ні, ні, ні! Позаду!

Тріскіт віток. Щось впало. То знов Акакій вернувся.

Страшна істота без половини голови вдарила Зіновія. Той знепритомнів. Чорний Гуцул схопив за волосся Любу. Вона закричала. Гуцул підстрибнув, ніби хотів з собою тепер втягти і другу дівчину, однак втягнув лише її скальп. Дівчина диявольські закричала. Вся голова в крові. Гуцул застряг на дереві, з подивом розглядаючи свою знахідку. Він вперто повернувся, однак за цей час переляканий Ізя встиг схопити сокиру. Хлопець плакав і розмахував зброєю перед Акакієм.

— Поверни мою дівчину, собака, й віддай скальп Любки!
— Ти-и-и-и, мале-енький боягузик… — шипіла істота.
— Не говори цього! Мене лише так в школі принижували!
— Уті-путі-путі… — знущався привид, обходячи Ізяслава. — То-бі настав гап-п-плик…
— Іди до біса, тварюка! — закричав Ізя й жбурнув сокирою в привида.

Зброя потрапила у плече істоти. Він шалено заверещав. Почав бігати навкруги Ізяслава. Той плакав. В цей момент Зіновій прийшов до тями. Він підставив ногу й привид впав з сокирою в плечі.

— Придушу тварюку! — вся в крові Любка стрибнула на привида й почала його душити.

Щось чорне витікало в того з рота. Істота страшно шипіла.

— Фу, як же в нього з рота тхне… Тобі туди ведмеді наробили?! — верещала Любка.
— Допоможіть! — а це вже десь неподалік Мотря.
— Я йду кохана! — Ізя нарешті перестав плакати.

В цей момент Зіновій видрав сокиру з плеча привида, замахнувся і щосили вдарив того по частині голови, яка лишилась після зустрічі з дідом Панасом. Хлопець бив його й бив. Шматки плоті розліталися навкруги, роблячи весь чудовий гірський пейзаж чорним.

Нарешті Зіновій спинився. Чорний гуцул лежав. Не ворушився. Голова перетворилась на жахливе місиво.

— Треба знайти Мотрю, — першим отямився Ізяслав.
— Йди за нею.
— Але ми його не вбили.
— Як це? — здивувався Зіновій. — В нього вже всієї голови нема.
— Його можна вбити лише, коли трембіту в серце всадиш.
— Та воно мертве. Кажу тобі. Йди швидше за Мотрею. Треба Любку до лікаря.

Дівчина сиділа поруч, ревіла.

— Дай-но допоможу, — хлопець взяв платок й почав витирати кров з голови дівчини.
— Ай, поц ти, мені боляче! Ти ж по живому сунеш той платок бісовий!

Тим часом Ізя біг на крики Мотрі. Він побачив її на дереві. Дівчина не могла злізти. Голова в крові. Ніс розбитий.

— Ізя, врятуй мене!
— Стрибай, Мотря. На мене.
— Я тебе роздавлю. Я товста.
— Стрибай, кажу!

Дівчина впала прямісінько на коханого. Вона розцілувала його. Той на хвилину знепритомнів. Швидко отямився.

— Таки справді товста…
—Я знала, що ти мене врятуєш.

— Та я… — хлопець хотів щось сказати, однак не продовжив. — Йдем, Мотря. Треба в лікарню якось допхати Любку. Та тварюка скальп зняла з неї.

— О боже… Воно мене вхопило й затягнуло сюди на дерево. Я не знаю, навіщо.
— А ти не бачила трембіти?
— Ні, блін, Ізя! Я за музичними інструментами монстрів якось не спостерігала.
— Вибач, просто його не вбити без трембіти.
— Тікаймо звідси без трембіт!

Вони побігли геть.

На місці так само лежав ніби мертвий привид. Зіновій перемотав голову своєї дівчини. В руках вона тримала скальп.

— Диви, Мотря, яка перука…
— О боже, Любка… Твоє волосся.

— Хай тільки пластику ти не зробиш за свій рахунок, мажорик наш, я тебе вб’ю! — прикрикнула на Ізяслава. — Це ти сюди нас привіз на своїй довбаній чортопхачці. Якого біса ми не поїхали на Драгобрат?! Пішли швидше.

Зіновій кинув сокиру. Компанія вийшла на дорогу.

— Чуєш, Любка? — Мотря до подруги.
— Шо таке?
— Ти, як собі скальпа не пришиєш, то дай-но мені поносити. Мені завжди твоє волосся подобалося.
— Іди до біса! — дівчата розсміялися.

Раптово позаду компанії щось знову голосно гепнулось. Сокира блиснула. Чотири рухи. Тіла впали на землю.

— Наха-а-абні дурні… — істота стояла над тілами. — Я хазяїн Чорного Міста! Нема чого тут робити довбодя-я-я-ятлам.

Чорний гуцул витягнув щось з-за поясу. То був мішок. Чотири голови відправились всередину.

Небо розвіялось, лишаючи на світанок жахливу перепону на дорозі майбутнім туристам.

 

По вопросам экранизации: +38-097-535-05-73 (Viber|WhatsApp|Telegram)

Скайп: s.stasenko

stasenkoscript@gmail.com